Yaryna
Moroz
Il concetto di sovrano ideale nell'agiografia medievale
ucraina (sull'esempio del principe maggiore San Volodymyr)
pubbl. in Multiversum,
Almanacco filosofico, Kyiv 2010, Vol. 1 (109), pp. 198-208
Ярина Мороз
Концепція
ідеального
правителя в українській середньовічній агіографії (на прикладі постаті
св. кн. Володимира)
Мультиверсум. Філософський альманах.
Зб.наук.праць. - К.: Український центр духовної культури, 2012. -
Вип. 1 (109). - С. 198-208.
Стаття присвячена проблемі формування середньовічних
суспільних ідеалів, відображених в агіографічних творах. Зокрема, в полі зору
дослідження ідеал християнського правителя як ключової постаті, котра впливала
на подальшу долю свого народу. Агіографічний образ св. Володимира-хрестителя
Русі-України особливо важливий для розуміння моральних та суспільних цінностей
давньоруської середньовічної держави.
Ключеві слова:
агіографічна традиція,
агіографічний образ, ідеал правителя, чесноти, князь-хреститель.
У формуванні ідеалів середньовічної епохи особливу
роль відігравала агіографія. Зародження української агіографії сягає княжих
часів. Тоді ж укладались особливості християнського менталітету українців, їх
розуміння нових духовних та суспільних цінностей та ідеалів.
Від початків агіографічної традиції середньовічної України-Руси в окрему групу
виділились княжі житія, що певним чином виконували роль сакральної генеалогії,
історії княжого роду і держави. Сакральну функцію, яку виконували князі на Русі,
закріплювала також агіографія, через яку у суспільній свідомості княжий рід
сакралізувався. В агіографічних текстах, літописних оповідях прочитується також
культ роду і землі, характерний для Русі у ХІ – ХІІІ ст.
В
образі
ідеального правителя, що сформувався княжих житіях,
агіографічна часто перепліталась із княжо-епічною парадигмою. Формування
морального ідеалу князя в давньоукраїнській культурі пов’язане із християнським
світоглядом та образом епічного героя з притаманними йому вірою у долю, ідеалом
вірності та честі як рис істинного мужа-воїна.
Князь Володимир – правитель могутньої, на той час найбільшої в Європі,
держави.
Він був шостим із Рюриковичів на Русі, при ньому руська держава вступила у другу
сотню свого існування.
Часи Володимира були часами найбільшої експансії Київської держави, оскільки
могутній князь провадив успішні походи на Захід, на Балкани, на Чорне море,
розбивавши усіх, що ставали йому на шляху. Після
хрещення правління
князя Володимира стало
золотою добою в історії християнської Руси-України.
Постать св. Володимира віддавна привертала увагу численних дослідників, зокрема,
істориків (М. Брайчевського, В. Завітневича, о. І. Назарка, Н. Никитенко, Г.
Острогорського, Г. Федотова та інш.). Історико-філософський вимір особи та
діяльності князя представлений у дослідженнях В. Горського [3].
Цікаві літературознавчі студії з певним філософським насвітленням у працях О.
Сліпушко
[16]
та
О. Алексанрова. Важливи також є філологічні дослідження І. Срезневського та С.
Бугославського.
В
агіографічному
образі
св. Володимира відображено перетворення розбещеного поганина на богобоязного
мужа, мудрого християнського правителя, послушного вищій церковній ієрархії.
Основною агіографічною пам’яткою домонгольського періоду, присвяченою кн.
Володимиру, є “Пам’ять і похвала князю Володимиру”
(повна
назва “Память и похвала князю рускому Владимеру, како крестися Володимеръ
и дъти своя крести и всю землю рускую отъ коньца и до коньца и како крести ся
баба Володимерава Ольга преже Володимера”),
написана ченцем Яковом, очевидно у ХІ ст., найстарший список
якого відомий з ХV
ст.
М.
Грушевський датує її написання к. ХІ ст.
Житіє князя Володимира (зокрема проложне) написане, як вважається, з нагоди
канонізації князя, яка відбулась, на думку Є. Голубинського, у 1240-1263 рр. [2,
c.
63-64] Тоді ж встановлено день його пам’яті
– 15 липня, з’явилася служба на його честь.
Деякі російські
дослідники, пов’язують дату офіційної канонізації з 1240 р. та битвою кн.
Олександра Невського, що відбулась 15 липня, у день смерті князя.
За версією інших
авторитетних дослідників, його канонізовано можливо при митр. Клименті Смолятичу
(1147-1154) [10,
с. 173].
Ізмаїл Срезневський писав про впровадження імені Володимира у Євангельські
читання,
Четвероєвангеліє ХІІ ст. [17,
c.
3], що не могло відбутися без його офіційної канонізації. Також кн. Володимир
згаданий як рівноапостольний святий у “Пам’яті та похвалі Володимира” Якова
Мніха.
В Іпатіївському списку
літопису вперше святим Володимир названий у 1254 р.
[7,
c. 411]. Споруджувати храми на його
честь почали від ХІV
ст., отже, він був на той час
уже канонізованим офіційно. Так, у 1311 р. новгородський єп. Давид збудував на
одній із брам Софійського монастиря церкву з присвятою йому [17,
c.
3].
Князю Володимиру присвячено багато поетичних творів, один із яких – “Служба
Володимиру” (ХІ – ХІІ ст.), що приписується Києво-Печерському іноку Григорію.
Вперше “Служба рівноапостольному Володимиру” зустрічається у Мінеї святковій,
датованій ХІІІ ст.
[9, c.
100]
“Слово про закон і благодать” митр. Іларіона, що є однією із ранніх версій
осмислення агіографії на руській землі, виголошене можливо у Десятинній церкві у
присутності кн. Ярослава. За припущенням Г. Подскальського, - у 1049 –1050 рр.
біля гробу кн. Володимира на Паску або на роковини смерті князя 15 липня [12,
c.
150]. За версією М. Присєлкова – між 1037-1043 рр. [13,
c.
98-99] На думку Н. Нікітенко, виголошене 25 березня 1022 р. [11,
c.
281]. “Слово про закон і благодать” безумовно вплинуло на проложну похвалу
Володимиру (ХІІ – ХІІІ ст.).
У “Слові про Закон і Благодать
та похвала Володимирові” обґрунтовується ідея рівноправності Русі серед інших
християнських країн. У ньому поєднано світову сакральну історію із руською, що
переходить у похвалу хрестителю Руси-України Володимиру. Саме “Похвала кн.
Володимиру” наближає цей твір до агіографічного жанру. Похвала Володимиру
звучить величальна Русі та її хрестителю, утверджуючи сакральний статус
Володимира як нового Костянтина, котрий у візантійській традиції прирівнювавсь
до апостолів. Називаючи його
спадкоємцем, наступником великого Костянтина
(“подобничє великааго Коньстантина. равноумнє
равнохристолюбчє. Равно чєстєлю слоужитєлємь єго” [5,
c. 302]), Іларіон тим самим
прирівнює руського князя до рівноапостольного імператора.
Діяльність Володимира та Ольги порівнюється ним із місією
св. Костянтина та його матері Олени. Мисленно звертаючись до кн. Володимира,
Іларіон писав: “Ти з бабкою твоєю
Ольгою приніс хрест від нового Єрусалиму – града Костянтина”
[5, с. 303].
Прийняття офіційного хрещення від Константинополя, означеного новим Єрусалимом,
що розумівся як сакральний центр християнства, надає йому особливої ваги.
Як про другого Костянтина
говориться про кн. Володимира у “Чтенії про Бориса і Гліба” Нестор-літописця.
У Повісті минулих літ князя також
охарактеризовано як нового Костянтина: “Він є новим
Костянтином великого Риму, що охрестився сам і [охрестив]
люди свої, - і сей так учинив, подібно йому” [7,
c. 75]. Саме акт
хрещення возводив Володимира до рангу апостолів.
Корсунська легенда “Повісті
минулих літ” формує образ Володимира як хрестителя Русі.
В агіографічній
літературі Володимир також вшановується як хреститель Русі (хоча
уже в умові кн. Ігоря із греками від 944 р. йдеться про Русь охрещену і Русь
нехрещену).
Події життя князя Володимира
тлумачаться у дусі містичного історизму, де основну роль відіграє Божественне
провидіння.
Володимир сам обирає віру, після чого
усе у його житті наповнене містичним змістом, є виявом провидіння Господнього.
Його доля стає цілком підпорядкованою Божій волі: “За
Божий приреченням в цей час розболівся Володимир очима” [7,
c. 67].
Його сліпота і зцілення викликають алюзії з втратою зору і чудесним наверненням
ап. Павла, а прозріння князя було насамперед
духовним. Як це описується у Службі св.
Володимиру, “отрясшему слепоту во святей купели, душевную, вкупе и телесную”
[15, с. 9].
Його навернення порівнюють
також із наверненням св. Плакиди,
озореного одкровенням згори. Образ Євстафія Плакиди виступає символічним
прообразом Володимира Великого у Похвалі Володимиру “Чтенія про Бориса і Гліба”
Нестора Літописця.
Образу розкаяного грішника протистоїть тип святого князя, зачинателя княжого
роду,
поворотним моментом життя якого
стало пізнання Бога. “Якщо раніше пробував він у
поганстві, скверної похоті прагнучи, то потім же старався він про покаяння ...
Бо якщо раніш, у невігластві, були в нього деякі гріхи, то потім спокутувалися
вони покаянням і милостинями” [7,
c. 76].
Пізнання Бога і намір
хреститись розуміється як шлях до Божественної Істини, як надприродний дар:
“Бог просвъти
серце князю… пріяти святое крещеніє” і “даръ Божий
осъниего, благодать Святаго Духа освъти сердце его и навыче” [4, с. 254-255]
Характерно, що прилучення до Божої
Істини відбувається через серце, що розумілось місцем перетину благодаті,
органом прилучення до трансцендентного, сакрального, органом віри.
Кардіоцентризм розвинутий у наступні століття і відомий як філософія серця Г.
Сковороди і особливо П. Юркевича.
Життя кн. Володимира після
хрещення стає втіленням християнської покути, що проявляється найперше через
його милосердя. У “Повісті минулих літ” підкреслено глибину особистого
навернення кн. Володимира через його щедрість до убогих та послух єпископам: “Бо
якщо раніш, у невігластві …, то потім спокутувалися вони покаянням і
милостинями” і тому він “помер у сповіданні щирому, покаянням спокутувавши гріхи
свої і милостинями, що є ліпшим над усе... Милостиня бо єсть від усього лучче і
вище, і підносить вона до самого неба перед Богом”
[7, c.
76].
Ідея
милосердя була характерною для княжих житій, як і, зрештою, для національного
менталітету. В агіографічних
текстах простежується національна інтерпретація ідеї милостивості через
посилання на біблійні цитати. Життєві орієнтири князя обґрунтовуються
євангельськими словами: “Він бо любив книжнії слова і одного разу почув читане в
Євангелії: “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть”. І ще: “Продайте
маєтності ваші і дайте убогим”... Це почувши, повелів він усякому старцеві і
вбогому приходити на двір княжий і брати всяку потребу – питво і їжі, із
скарбниць кунами... ” – засвідчує літописна оповідь [7, с. 70]. Також діла
милосердя кн. Володимира оспівувались у давніх київських билинах [3, с. 90].
Згідно з оповіддю у “Чтенії
про Бориса і Гліба” Нестора-літописця, Володимир був наділений чеснотами, які
найчастіше підкреслюються у київських, насамперед княжих житіях, найперше був
справедливим і милосердним до нижчих. У “Пам’яті и похвалі” Іларіона також
оспівується милосердя св. Володимира, окремо
зазначено, що “Бъ бо и отецъ его так милостивъ, яко не и на возъхъ возити брашно
по граду и еже на потребу болящимъ и нищимиъ, и проповъднищу глаголющюсь
прошениемъ: егда кто болить чо кде” [5, c.
301]. У Похвалі кн. Володимирові окреслено його духовну, мислену велич і красу,
що проявлялась також і через милосердя: “Ты правдою бъ облъчен, кръпостю
пръпоясан, истиною обут, съмыслом вънчан и милостынею, яко гривною и утварью
златою, красуяся” [5, с. 306]. В. Горський означив навіть образ кн. Володимира
як втілення ідеалу милосердя [3, с. 53]
Сенс життя
князя після хрещення
полягав у спокутуванні та поправі життя, практикуванні християнських чеснот. І
відтоді “жив Володимир у страху Божому” [7, с. 71]. У літописі акцентовано
також, що добродійства князя для руської землі, що вповні виявились по його
смерті, тобто означено есхатологічний вимір буття.
Підкреслено велику шану і любов до нього. “Коли ж
довідалися про це люди, то зійшлися без числа. І оплакували його бояри яко
заступника землі їхньої, а вбогії – яко заступника і кормителя”. “Сього бо в
пам’яті держать руськії люди, споминаючи святе хрещення і прославляючи Бога в
молитвах, і піснях, і в псалмах” [7,
c. 77].
Похвала князя поєднана із
звеличенням рідної землі: “Похвалимо ж і ми, по силі нашій, учителя нашого і
наставника, що сотворив великі і дивні діла, великого кагана землі нашої –
Володимира, внука старого Ігоря, сина ж славного Святослава, що в часи, коли
владарювали, мужністю і хоробрістю прославились в багатьох країнах, а перемоги
їхні і силу згадують донині і славлять. Не в убогій бо й невідомій землі
владарювали, а в землі руській, яку знають і до якої прислухаються по всіх
чотирьох кінцях землі” [7, с. 296].
Велич постаті кн. Володимира
утверджувалась через порівняння його із біблійними пророками. У
похвальному слові на честь Володимира його звеличувано як нового Мойсея.
У церковній службі ХІІІ – ХІV
ст. підкреслюється: “Иже волею и
нуждою к себе всих призываеши, якоже древле Моисея,
Иисуса” [9,
c. 251].
У Похвалі Якова-мніха означено
старозавітні прообрази кн. Володимира серед біблійних пророків. Його прирівняно
також і до імп. Костянтина): “Подобяся царем святим блаженний Владимир, пророку
Давиду, царю Изекею и преблаженному Иосею и великому Костянтину, иже избраши и
изволиша закон божий боле всего и послужиша Богу всем сердцем” [4,
c. 259]. У
“Читанні про Бориса і Гліба” проводиться паралель між Володимиром і патріархом
Яковом, оcкільки
Володимир “возлюбил Ияковлеву истину”
[1, c. 141].
Житійний
образ рівноапостольного князя Володимира – відтворення
ідеалу правителя, сенсом життя якого стало поширення християнства серед свого
народу. У ньому поєднувались риси апостола та
міфологічного родоначальника. Апостолоподібність
трактується як визначальна риса святості кн. Володимира. До апостолів
прирівнює кн. Володимира митр. Іларіон: “Хвалит же
похвальними гласи Римская страна Петра и Павла ... Асия и Ефес, и Патм – Іоанна
Богослова; Индия – Фому, Єгипет – Марка; вься страни ... славят учителя, иж
научиша православней вере. Похвалим же и м ми, по силе нашей, ... великого
кагана нашея
земля Владимира ...” [4, c.
295]
Оксана Сліпушко зазначає, що
кн. Володимир був носієм національної ідеї, оскільки його апостольська місія
полягає в утвердженні християнства на Русі [16, с. 200]. Св. Володимир як
український апостол приєднав український народ до християнського світу,
дав своєму народові, що мав найкраще – святу віру. “Бженыи
же кнзь Володимир, внукъ Олжин, крстися самъ, и чада своя и всю землю Роускоую
крсти от конца и до конца” [18,
с. 5].
Вагомою є також іконографічна
агіографія, присвячена кн. Володимиру. Найдостовірніше відоме зображення
Володимира – на його прижиттєвих монетах на золотих (златниках
[6, № 28]) та срібних (срібниках
[14, c. 386])
із написом: “Володимер на столе, а се его серебро” Х – ХІ ст. Згідно з версією
Н. Нікітенко, у груповому портреті
княжої сім’ї у Софії Київській представлено стоячу постать Володимира
з моделлю Десятинної церкви [11, с. 56].
Зображення кн. Володимира,
можливо з портретними рисами, – на мініатюрах “Сказання про мучеництва Бориса і
Гліба” Сильвестрівського збірника ХІV
ст.: “Хрещення Володимира Святославовича” (арк. 62 зв.), “Володимир посилає
Бориса проти печенігів” (серед мініатюр до Житія Бориса і Гліба), “Володимир
закладає Білгород” (арк. 67 зв.), “Поховання Володимира” (арк. 74), де труну
князя спускають на шнурах. Мініатюри мають виразно наративний характер і дуже
віддалену подібність із образом святого, який створився в іконописі.
У пергаментному збірнику 1414
р., що містить похвалу кн. Володимиру Якова-мніха, кн. Ользі, молитви, стихирі
та тропарі кн. Володимиру (л. 39-30), житіє бл. Володимира митр. Іларіона (л.
44-49), представлене зображення св. Володимира Великого з синами св. Борисом і
Глібом [19, c.
82-83]. Існують також пізніші іконописні зрбраження його поряд із
синами-мучениками.
Від
XVI
ст. пам'ять про Володимира відродилась в Україні, особливо у Києві, про що
свідчать церковні вшанування, полемічні, літературні та іконографічні твори.
За часів митр. Петра Могили, культ кн. Володимира
актуалізувався з особливою
силою. У 1635 р. на руїнах Десятинної церкви відкрито
саркофаг з останками, які митрополит вважав за князеві. У цей час започатковано
і особливе церковне вшанування Володимира у Києві, що продовжувалось до
XVIІІ
ст. і далі. В Анфологіоні, виданому в 1643 р. у Львові Михайлом Слезкою при
Петрі Могилі, відзначена пам'ять Володимира серед церковних празників, укладена
особлива служба, що була відтворенням найдавнішої служби на його честь,
написаної 1240 р. Житіє Володимира містять Четії-Мінеї Дмитра Туптала, існує
також твір “Володимир” Феофана Прокоповича.
У писемній та іконографічній
агіографічній традиції простежується спареність культів Володимира і Ольги,
підкреслюється їх апостольська місія, проводяться паралелі із візантійськими
вінценосцями Костянтином і Оленою. Зображення кн. Володимира і Ольги містяться
на західній стіні серед фресок храму Св. Духа Потелича. На титулі книги “Царю
Іустіану главизни повчальні” Агапіта (К., 1628)
зображення кн. Володимира паралельно із
оплічним зображенням св. Ольги [8,
іл. 134].
На гравюрі “Алфавіту, римами зложеного” Іоанна Максимовича (Чернігів, 1705) кн.
Володимир та кн. Ольга представлені обабіч храму [8,
с. 71, рис. 57].
Образ кн. Володимира відтворений в
апостольському ряді іконостасу з Нової Скваряви (1697-1699) видатного
жовківського іконописця Івана Рудковича. Його постать містилась серед київських,
литовських князів, українських гетьманів у барокових розписах Успенського собору
Києво-Печерської Лаври.
Агіографічні цикли, присвячені
кн. Володимиру, свідчать, що суспільний та моральний ідеали у середньовічному
добу були єдиними, агіографія формувала їх та рівночасно відображала існуючі
тогочасні уявлення про моральні та суспільні цінності. Образ кн. Володимира був
ключовим у формуванні ідеалу держаного мужа і князя, розуміння його суспільної
місії. Його вагомість засвідчують численні літературні та невербальні твори на
його честь.
Уже в “Слові про закон і благодать”
Володимир представлений як державний муж, рівночасно
послушний церковній владі та милосердний правитель.
Трактування його як українського
апостола, найперше тому, що був хрестителем, утверджує також значимість цілої
держави як рівної серед інших християнських держав. Агіографічний образ князя
наділений характерними для княжих житій чеснотами, зокрема чеснотою милосердя,
що, зокрема, відображало також ментальні особливості давньоруської свідомості.
Література:
1.
Бугославский С.
А. К литературной истории “Памяти и похвалы” князю Владимиру // Известия
Отделения Русского Языка и Словесности Академии Наук 1924. – СПб., 1925. – Т.
29. – С. 105-159.
2.
Голубинский Е. Е. История канонизации
святых в русской церкви. – М., 1903. – 600 с.
3.
Горський В. С.
Святі Київської Русі. – К.: Абрис, 1994. – 176 с.
4.
Іларіон.
Слово про Закон і благодать // Золоте слово в двох книгах.
За ред. В. Яременка. - К.: Аконіт, 2002. – С. 274- 309.
5.
Іоаков
Мних. Память і похвала // Золоте слово в двох книгах.
За ред. В. Яременка. - К.: Аконіт, 2002. – С. 251 – 265.
6.
Килиевич С. Р. Детинец Киева ІХ –
первой половины ХІІІ веков.
– К.: Наукова думка, 1982.
– 175 с.
7.
Літопис Руський. Перекл. з давньорус.
Л. Є. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
8.
Логвин Г.
Н. З
глибин. Гравюри українських
стародруків XVІ
– XVІІІ
ст. – К.: Дніпро, 1990. – 407 с.
9.
митр.
Макарий (Булгаков). История русской
церкви. – СПб., 1883. – Т. 1.
10.
Назарко І. Святий Володимир Великий.
Володар і Хреститель Руси-України (960-1015). – Рим:
ОО. Василіяни, 1954. – ХХХІІ, 227
с.
11.
Никитенко Н.
Н. Русь
и Византия в монументальном комплексе Софии Киевской. Историческая проблематика.
– К.: Издательский Дом
“Слово”,
2004. – 416 с.
12.
Подскальский Г. Христианство
и богословская литература в Киевской
Руси (988-1237 гг.). Пер.
с нем. А. В.
Назаренко. Под ред. К. К. Акеньтьев.
– СПб.:
Византинороссика, 1996.
– 572 с.
13.
Приселков М. Н. Очерки по
церковно-политической истории Киевской Руси Х – ХІІ ст. – СПб., 1913.
[Записки историко-философического ф-та императорского Санкт-Петербургского
университета. ч. 116].
14.
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские
княжества ХІІ – ХІІІ вв.
(Киевская Русь и исторические судьбы восточных славян).
– М.: Наука, 1982. – 591
c.
15.
Служба с акафистом святому
равноапостольному князю Владимиру. – М., 1888. – 125 с.
16.
Сліпушко О. М. Еволюція та
функціонування літературних образів у книжності києворуської держави (ХІ – перша
половина ХІІІ ст.): Монографія. – К.: Аконіт, 2009. – 416 с.
17.
Срезневський И.
И.
Древнія изображенія в. к. Владимира и в. к. Ольги. – М., 1867. –
65 с.
18.
Срезневский И. И. Память и похвала
князю Владимиру и его житие по сп. 1494 г. // Записки Имп. АН. – СПб., 1897.
– C.
57- 98.
19.
Срезневский И. И. Сведения и заметки о
малоизвествныхъ и неизвестныхъ памятникахъ. Приложение къ ІХ т. записок Имп. АН.
– СПб., 1866. – ХVIII.
– С. 62-89.
Ярина Мороз
Концепция идеального правителя в
украинской агиографии средневекового периода (на примере образа кн. Владимира).
Cтатья
посвещена проблеме формирования идеалов средневекового общества, отображенных в
агиографических произведениях. В поле зрения исследование в частности – идеал
князя, христианского правителя как ключевой фигуры, влияющей на судьбы народа.
Агиографический образ князя-крестителя Украины-Руси особенно важный для
понимания моральных и общественных ценностей древнерусского государства.
Ключевые слова:
агиографическая традиция, агиографический образ, идеал правителя, достоинства,
князь-креститель.
Yaryna Moroz
Concepcion of Ideal Ruler in
Ukrainian Hagiography of Medieval Epoch (on Example Priest of St
Wolodymer)
The article is dedicated problem
of formation medieval social ideals reflected in hagiographical works.
Particularly investigation
enlightens ideal of priest, stated man as principal figure, who have influenced
on luck of nation. The hagiographical image of St Wolodymer –baptist of Rus’-Ukraine
especially is very important for understanding moral and social virtues old
Ukrainian state.
Key words:
hagiographical tradition, hagiographical image, ideal of ruler, virtues, priest-baptist.
Fonte : scritti e appunti della dott.ssa Yaryna Moroz , e-mail: yarynamorozsarno@gmail.com
Sito web personale : https://yarynamorozsarno.blogspot.com
Nessun commento:
Posta un commento